Громадянська лірика #2

небо прострілене тліє неначе жарина
вервечку тіл погорілих хова Хаджибей
з чорних евксінських понтів виповзає країна
у ввічливих братніх обіймах зелених людей

п'яні сліпці на підмостках чужого параду
вперто ковтають із ботоксу й льоду кисіль
а чумаки перепливши стрімку Колорадо
везуть з Хаджибея сіру від попелу сіль

ця сіль не землі це примочка для нашої рани
щоби і тіло боліло не тільки душа
мовчки бредуть чумаки козаки ветерани
в небо прострілене з братського калаша